Фото — instagram.com/fcshakhtar/
Незвичайний трансфер оформив український чемпіон під завісу зимового вікна. Помаранчево-чорну футболку разом із Даріо Срною представив об’єктивам фотокамер фланговий півзахисник молодіжної збірної Таджикистану. Екзотика! Давненько у нашому чемпіонаті не було футболістів із Середньої Азії.
Спочатку визначимося з дефініцією регіону. Середня Азія – сукупна назва п’яти центральноазіатських пострадянських держав. Крім Таджикистану, туди відносять (серед авторитетних джерел виділимо Британську енциклопедію) держави, що римуються з ним: Казахстан, Узбекистан, Туркменістан, а також Киргизьку Республіку (Киргизстан).
Регіон великий. Але в чемпіонатах України за більш ніж 30-річну історію незалежного національного футболу він, зважаючи на традиції, був представлений дуже слабо. Якось не налаштований був скаутинг наших клубів у той бік (за рідкісними винятками), помітні футболісти охоче рухалися в ближчу за духом (Азія все-таки) росію.
Фото – sports.tj
Втім, в українському футболі Середня Азія, незважаючи на нечисленне кадрове представництво (порівняно навіть з іншими пострадянськими країнами), все одно зуміла залишити слід. Українські поля довелося потоптати непересічним особам із азіатських територій колишньої “в’язниці народів”. І однією з цих осіб був співвітчизник новачка Гірників, повний тезка одіозного політика, екс-губернатора Харківщини та міністра МВС – Арсен Аваков!
Не міністр, а бомбардир
Арсен Георгійович Аваков народився у Душанбе у 1971 році. Встиг засвітитися у союзній вежі у складі Паміру. У ході сезону 92/93 перебрався в Україну – тодішній президент Темпа Нішніанідзе збирав у Шепетівці амбітний інтернаціонал.
Розквіт Авакова припав на сезон 1994/95, коли він уже був гравцем запорізького Торпедо. Там його, флангового захисника, тренер Надєїн перевів в атаку. І Аваков миттєво віддячив – забив 21 гол і став найкращим бомбардиром чемпіонату, випередивши Антюхіна, Леоненка та Гайдаша!
Ударну пару нападу таджицький футболіст склав із майбутнім туркменом Бондаренком (про нього нижче). Але надовго у Запоріжжі та Україні не затримався – вже посеред наступного сезону перебрався до російського чемпіонату. Там виступав без особливого успіху та зав’язав у 30 років.
Ще один більш-менш помітний представник Таджикистану – Віталій Левченко, який грав за дубль Динамо та (протягом шести років) за київський ЦСКА. Народжений був у Таджицькій РСР, і від запрошення у відповідну команду відмовлятися не став – виступав за неї без особливого успіху в другій половині 90-х. Втім, і бомбардир Аваков награв за Таджикистан не набагато більше.
Віталій Левченко (справа). Фото – fc-istiklol.tj
Награвшись, Левченко багато років тренував в Україні, потім перебрався на батьківщину. Працював асистентом у рідній збірній. З літа 2022 року – головний тренер узбецького Нефтчі. Кілька тижнів тому, переїхавши з Грузії, його підопічним став нещодавній лідер Металіста 1925 Юрій Батюшин.
Щастя, здоров’я та творчі представники Узбекистану
З усього середньоазіатського регіону найбільше у Вищій лізі/УПЛ були представлені узбецькі футболісти. Звичайно, окреме місце має бути виділене під Максима Олександровича Шацьких, який як приїхав до Києва з колишнього Кенігсберга на зміну самому Шевченку, так і затримався у нашому футболі на двадцять років!
Десятиліття в атаці київського клубу. П’ятиразовий чемпіон і таке інше. Понад три сотні матчів всього. Під сотню голів у чемпіонаті (двічі найкращий бомбардир), 23 – у єврокубках. Потім були роки у столичному Арсеналі та фінальний акорд старіючого майстра у ролі плеймейкера Говерли. Завершивши кар’єру, працював у академії Динамо, входив до штабу Хацкевича. Зараз тренує на батьківщині – вже встиг призвести до чемпіонства Пахтакор!
Максим Шацьких, dynamo.kiev.ua
Шацьких – найкращий бомбардир в історії своєї національної збірної (щоправда, його ось-ось обійде Шомуродов). Чотири рази визнавався найкращим футболістом Узбекистану. 2005-го посів друге місце у списку найкращих футболістів Азії. Двічі зі своєю збірною був близьким до чемпіонату світу, але прикро програвав континентальний стик. Ставав півфіналістом Кубка Азії-2011.
З інших 13 узбецьких футболістів, що засвітилися у чемпіонатах України, згадки гідні Віталій Денисов та Санжар Турсунов.
Лівий захисник шість років борознив фланг дніпропетровського (тоді ще) Дніпра. І лише сувора конкуренція в особі Стриніча спровокувала довговолосого бігунка покинути Україну. Перейшов у чемпіонат сусідньої недодержави, якій тоді (січень 2013-го) ще вдавалося вдаватися до помірно адекватної. Провів кілька непоганих років у локомотиві. Наразі Віталій, якому нещодавно виповнилося 36, закінчує кар’єру у чемпіонаті рідної країни.
Санжар Турсунов, vorskla.com.ua
На рік молодший Турсунов із Денисовим в УПЛ перетнутися не встиг. У Ворсклі технічний вінгер (міг грати на обох флангах, але частіше праворуч) з’явився на початку 2014-го і затримався на три роки (з перервою). 75 матчів всього, 20 результативних дій – дуже непоганий показник. Нині, як і вищезгаданий співвітчизник, дограє у Суперлізі Узбекистану.
Казахстанці бували, з казахами не склалося
Найвідоміший казах (точніше, казахстанець!) в українському футболі – це Дмитро Непогодов. Типовий приклад натуралізованого гравця; нижче ми згадаємо цілу низку аналогічних випадків.
Майбутній воротар збірної Казахстану народився у Києві. У Динамо пробитися не зумів, у Шахтар (кликав Прокопенко) начебто сам не захотів, оскільки вже мав на руках запрошення з Марселя. Декілька років грав за другу команду французького гранда, навіть зрідка потрапляв у заявку, але так і не дочекався “лунінського” шансу. І повернувся до України. Засвітився у Металурзі, нормально заграв уже у Ворсклі середини нульових.
Дмитро Непогодов, footboom.com
З 2017 року Непогодов – у чемпіонаті Казахстану. Брав трофеї з не останніми місцевими клубами – Тоболом, Астаною. Місцева федерація швидко зорієнтувалася й оформила воротареві громадянство. Встиг награти за нову батьківщину 13 матчів (в основі – весь відбірковий цикл до Євро-2020). З літа минулого року ветеран (нещодавно стукнуло 35) – гравець Чорноморця. Грає в основі, начебто без особливих нарікань.
З решти гравців із казахстанським паспортом більш-менш відомі Сергій Жуненко та Віталій Абрамов (гравець романтичного Шахтаря Прокопенка рубежу століть). Вони, як легко здогадатися, не казахи в етнічному значенні, але народилися біля казахської РСР. Однак у збірній азіатської країни сліду майже не лишили.
Ах так, варто згадати Антона Шоха та Євгена Яровенка – футболістів, відомих по Дніпру 80-х, але які відбулися ще раніше, в алматинському Кайраті. Їхній розквіт кар’єри припав на радянські часи, тому до збірної Казахстану (знову-таки, по праву народження) вони не дотягнули. Хоча теоретично могли. У 90-х обидва встигли пограти в незалежній Україні. Яровенко – більше. Шох – зовсім трохи.
Віталій Кобзар, ckdnipro.com.ua
Те ж право народження дозволило виступати за збірну Киргизстану Віталію Кобзарю, якого олдфаги можуть пам’ятати по Ворсклі рубежу століть. А також трохи по Оболоні нульових. Понад 200 матчів у Вищій лізі як-не-як. З’явився на світ він у місті Фрунзе (нині Бішкек, киргизька столиця). За збірну відповідної країни трохи пограв на початку дев’яностих. Як і, наприклад, Олександр Агарін, легенда черкаського Дніпра 90-х та охтирського Нафтовика 2000-х.
З киргизами в українському футболі було зовсім не густо. На відміну від представників Туркменістану – аж 12 прізвищ! Але це лише на перший погляд.
“Нові туркмени” на один турнір
Дивовижна історія сталася восени 1998 року. Віктор Пожечевський, який щойно славно попрацював з Ворсклою (історичний вихід в еліту і відразу сенсаційне третє місце), очолив збірну Туркменістану. І, недовго думаючи, покликав до неї шістьох футболістів з України!
Читайте також: Від Головка до Петракова. Українські тренери, які працювали з національними збірними інших країн
Запрошення прийняти туркменське громадянство та зіграти за нову збірну отримали захисник Костянтин Сосенко, хавбек Андрій Зав’ялов, форвард Роман Бондаренко (13 сезонів у запорізькому Торпедо, 231 матч та 54 голи у Вищій лізі України), а також троє екс-підопічних тренера – Андрій Хомин (загинув у 31 рік – автокатастрофа…), Ігор Кіслов та Сергій Чуйченко. Усі – люди досвідчені, в українському футболі добре “наслідили” (у кожного – не менше сотні поєдинків в елітному дивізіоні нашої країни).
Віктор Пожечевський, football.ua
Запросив український тренер співвітчизників до, м’яко кажучи, несильної середньоазіатської збірної не просто так, а для участі в Азіатських іграх – цілком офіційному та статусному змаганні, яке проходило в Таїланді з листопада по грудень 1998-го. Наприклад, команда Ірану, яка перемогла в тому турнірі, постала в праймовому поєднанні – з Даєї, Хашемяном, Махдавікеєю, Карімі, Багері, тобто всіма головними зірками того часу!
І це ж не кейс Непогодова, який перед натуралізацією хоча б якийсь час пограв у Казахстані. Якою ж стала можливою блискавична зміна громадянства для півдюжини футболістів з моментальною можливістю грати за нову збірну (причому Хомин був заграний за національну команду України у відборі ЧЄ-96)? А ось так. По клацанню пальців. У ті романтичні роки такі питання вирішувалися якось простіше.
У тій команді був ще один екс-українець, Дмитро Хомуха, пам’ятний за Металістом, але вже кілька років виступав за клуби росії. З ним усе у справі: він народився в Ашгабаді, і запрошення історичної батьківщини прийняв на прохання свого дитячого тренера.
Туркменістан на тому континентальному турнірі виступив гідно. Виграв групу на першому етапі, причому саме за рахунок українського десанту. Зав’ялов і Бондаренко забили Таїланду, а перше місце розігрувалося в битві з Кореєю. Туркмени горіли після перерви 0:2, але організували суперкамбек силами Кислова (дубль) та Агаєва (пізніше пограє в Україні небагато).
Другий етап команда Пожечевського пройшла без поразок: обіграла Індію (переможний гол Кіслова), врятувала нічиї з КНДР (Бондаренко) та Узбекистаном. Але у чвертьфіналі крупно (0:3) згоріла Китаю, який у підсумку взяв срібло. Почесне потрапляння до топ-8 збірних Азії – загалом непогано.
У заявці тієї збірної, окрім інших, був Курбангельди Дурдиєв, який через п’ять років ненадовго перетнувся в Металісті з Чуйченком, а також іншими співвітчизниками – Бердиєвим і Уразовим. Такий був дивний час у харківському клубі, який на рік звалився до Першої ліги і тільки готується до очищення Маркевичем.
На цьому історія українців у збірній Туркменістану завершилася – більше названа “шістка Пожечевського” за азіатську збірну не грала. З решти туркменів пари слів заслуговує хіба Гуванчмухамед Овеков, який встиг за шість років змінити чотири українські клуби Вищої ліги.
Дорогою Макса? Хоч би Арсена!
Насамкінець – пара слів про Хусрава Тоїрова. Йому лише 18, він народився у серпні 2004-го. Основна позиція – лівий вінгер. Весною 2020-го, у 15 років (!!!), дебютував у Вищій лізі Таджикистану за Локомотив-Памір із Душанбе. З літа минулого року – у казахстанському Атирау. Зіграв 11 матчів (два в основі), віддав дві гольові передачі. У дорослу збірну викликається з 2021 року, але поки що на поле не виходив. На повну силу бігає за команду Таджикистану U-20.
Зрозуміло, що навряд це заміна Мудрику “тут і зараз”. Але в перспективі… Чому б не помріяти? У будь-якому випадку, побажаємо юному таджику кар’єри в Україні нехай не такою славетною, як у Шацьких, але хоча б не менш яскравою, ніж у Авакова (футболіста) та Турсунова.