Гюзелов: «З Невіо Скалою ходили на рибалку, а з Ящуком та Серебренниковим добиралися до фіналу Кубка Бельгії»

Игор Гюзелов, Getty Image

Ігор Гюзелов за час своєї футбольної кар’єри ставав чемпіоном та володарем кубків України та Хорватії, був фіналістом кубка Бельгії, виступав за національну збірну своєї країни – Македонії. До речі, неодноразово перетинався у футбольному світі та з Україною – виступав у донецьких Шахтарі та Металурзі на зорі їхньої могутності, у складі своєї збірної протистояв якось і нашій, а у бельгійському Серкль Брюгге був одноклубником Сергія Серебренникова та Олега Ящука.

Читайте також: Північна Македонія – Україна коли і де дивитись трансляцію матчу

Так, Ігореві є що згадати. У великій розмові з оглядачем Sport Arena один із легіонерів вітчизняного чемпіонату «ранньої хвилі» розповів, якою йому бачилася наша країна, чи здивували його подальші успіхи Шахтаря і чи планує він надалі перетинатися з нашою країною у великому світі футболу.

Читайте також: Північна Македонія – Україна букмекери оцінили шанси команд на перемогу у відборі Євро-2024

Земляк Горана Пандєва та Ванги

– Ігоре, ви грали в Україні у 2001-2006 роках. Десять років тому. Як ви, чим зараз займаєтесь? Чув від екс-гравця донецького Металурга Братислава Ристича, що ви отримали тренерський атестат і збираєтесь розпочати кар’єру тренера.

– Це правда. Здобув диплом «А», потім ліцензію UEFA-Pro. Навчався у себе, у Македонії. Наша федерація підходить до цього процесу дуже скрупульозно отримати ліцензію досить важко. Поблажок нікому не дають. Єдине послаблення – це кількість проведених ігор за національну збірну. Якщо у гравця їх більше 10 – процес отримання трохи простіший. У мене в кар’єрі таких матчів набралось вісімнадцять. А якщо ні, то отримувати ліцензії довелося б довше. Допустимо, здав ти на ліцензію «Б». Рік має відпрацювати тренером і лише потім отримати право на ліцензію “А”. І ось тут і допомагають ігри за збірну. Така сама ситуація і з дипломом «А». Тільки з ним до отримання Pro-ліцензії доведеться попрацювати тренером 2 роки.

– Де хочете працювати?

– Знаєте, перехід від кар’єри гравця до тренерської роботи дуже важкий. Не завжди він проходить гладко і приносить моментальний успіх. Поки що моя найближча мета — 2-3 роки попрацювати помічником у якогось хорошого головного тренера.

– Давайте перенесемося в ті часи, коли ви тільки розпочинали кар’єру. Ваше рідне місто — Струмиця, батьківщина Ванги та Горана Пандева.

– Не лише Пандєва. Є ще багато відомих футболістів. Наприклад, Попов, Стойков, воротар Істатов. Місто маленьке. Населення – приблизно 60 тисяч. Але стільки талантів дав для македонського футболу!

– А як ви самі потрапили у футбол? Можливо, у сім’ї хтось був футболістом?

– У сім’ї футболом у нас ніхто раніше не займався. Сам я почав займатися у 10 років. Тренування, пам’ятаю, були тричі на тиждень — понеділок, середа та п’ятниця. Уроки у школі закінчувалися об 11.00, а о 14.00 треба було бігти на тренування. Коли став старшим, тренувалися вже щодня.

– Ви виросли на футбольних традиціях Югославії. Як сприйняли розпад цієї країни і чи не зачепила війна вас та ваше місто?

– На щастя, Македонію війна не торкнулася так, як, наприклад, Сербію, Хорватію, Боснію та Словенію. Були якісь бойові дії біля кордону, але до міст війна не заходила. Якщо говорити про югославський футбол, то ще дитиною я був великим шанувальником хорватського Хайдука зі Спліту. Доля розпорядилася так, що потім я не один рік пограв у цій команді.

– Кар’єру ви розпочинали у команді Біласиця. Хто був першим тренером, який повернув у вас, і на якій позиції розпочинали ігрову кар’єру?

– Першим моїм тренером був Панче Пандезієв. За нього я рік грав у нападі. Спершу дуже на нього за це ображався. Потім я підріс і вже перемістили на захист. Був там найвищим гравцем. А взагалі, я вже з перших занять показував непогану техніку, тож на якій позиції грати було не принципово. Захисником став фактично на всю кар’єру. Було кілька ігор, коли вимушено ставили опорником, але позиція захисника для мене залишилася назавжди найкомфортнішою.

– На колишньому гербі клубу Біласиця зображено кенгуру (на новому вже вродлива літера Б). Звідки там з’явилася ця екзотична тварина?

– Все це почалося 2000 року, коли у клубі змінився господар. То була його ініціатива. Чому саме кенгуру? Тоді він почав вкладати великі гроші, клуб зробив великий стрибок. І кенгуру його якраз і втілював. А раніше на гербі красувалися гори – символ Біласиці.

Игор Гюзелов, Getty Images

– А в якій лізі за часів вашого виступу грала Біласиця?

– Це була перша ліга (Прем’єр-ліга по-нашому). Наразі команда виступає у третьому дивізіоні, клуб став приватним, у нього новий господар. Пізніше було запрошення від одного з лідерів македонського футболу — Сілекса. Разом із ним вдалося тричі стати чемпіоном країни.

– Свого часу із Сілексом у єврокубках випало грати донецькому Шахтарю. Протистояння для української команди видалося дуже непростим. Ви бачили ці ігри наживо?

– На жаль, не вдалося тоді їх подивитися. У цей час я вже виступав у Гайдуку. У Сілексі ж я грав із 1995 по 1999 рік. В останньому сезоні був шанс знову стати чемпіоном. Але програли в останньому турі.

– Напевно, за цей час вдалося пограти і в єврокубках…

– Звісно, і не раз! Грали з дортмундською Боруссією, Брюгге, Бейтаром. Прекрасні були суперники. Дуже радий, що у моїй кар’єрі були такі протистояння.

– Розкажіть про македонських уболівальників. Чув, що атмосфера на місцевих стадіонах панує не гірше, ніж у Латинській Америці…

– Атмосфера на той час була невимовною. Зараз, на жаль, підтримка не така гаряча. Щоправда, коли грає збірна Македонії стадіон завжди повний. На новій арені Філіп II Македонський збирається по 30 тисяч глядачів. Підтримка у національної команди чудова. Наші вболівальники дуже люблять футбол, а головне цінують його і розуміють. Як кажуть у Македонії: із двох мільйонів населення — два мільйони футбольних тренерів.

– Колись на одному із турнірів в Україні інспектором УЄФА на матчі був македонський фахівець. Вдалося з ним розговоритися та запитати, як він ставиться до чемпіонату колишньої Югославії і чи не проти він, якщо цей турнір повернеться. Він відповів, що однозначно цього хотів би. Втім, багато балканських легіонерів, які грали в Україні, на це питання відповідають різко негативно. А яке ваше ставлення до такого відродження?

– Я особисто хотів би повернення колишнього чемпіонату Югославії. То справді був сильний турнір. Але втілити його у життя буде дуже непросто. До цього мине ще багато часу.

Срна, Девіч та Білич-музикант

– Коли ви потрапили до команди своєї мрії – Гайдука, що з себе представляв чемпіон Хорватії? Він був сильніший за македонський?

– Хорватський футбол однозначно сильніший за македонський. Того року я міг опинитися й у бременському Вердері. Але так вийшло, що в цій команді пробув лише один тиждень. Все вже йшло до підписання контракту, проте через деякі технічні нюанси продовження не вийшло. А тут якраз і трапилася пропозиція з Гайдука.

– У Гайдуці на той час було дуже багато гравців, які стали рідними та українськими вболівальниками: Плетікоса, Срна, Саблич… Як гралося в цьому колективі, адже ви були єдиним македонцем?

– Сказати правду, іноземцю потрапити до Гайдука дуже складно. Цей клуб робить ставку на своїх молодих вихованців. Не дарма ж у Гайдука найзнаменитіша футбольна школа на Балканах, та й у європейських масштабах також. Школа багата талантами, і щоб іноземцю потрапити в команду, він, як мінімум, повинен бути вдвічі сильнішим за місцевого гравця. Радий, що мені це вдалося. Я грав там два роки, протягом яких виборов чемпіонський титул і виграв кубок.

– У тій команді Гайдука виступав і Славен Білич. Чи вдалося пограти на полі поруч із цим майстром?

– Так, грали з ним разом. Він тоді виконував функцію ліберо, грали ми в три захисники. Я був лівим дефом, Саблич – на позиції стопера. Дуже радий, що довелося грати разом із таким майстром, як Білич. Адже він не тільки хороший футболіст і тренер, а й чудова людина.

– А ще Білич – музикант. На свої виступи вас тоді не запрошував?

– У нього справді на той час уже був свій музичний гурт. Із запрошенням, щоправда, якось не склалося.

– Багато з того складу Гайдука згодом перейшли до українського чемпіонату. Якими вони тоді вам запам’яталися? Наприклад, Срна. Згадайте, яким він був у юності?

– Срна тоді був одним із найталановитіших гравців. Невеликого зросту він приблизно в 16 років відразу після юнацького футболу заграв у першій команді. Щоправда, дуже швидко отримав травму. Понад місяць пропустив. Але потім успішно повернувся. Відразу було видно, що із цього гравця виросте виконавець світового рівня.

– Даріо тоді грав не в обороні, а правого півзахисника чи під нападником?

– Діяв лише у передній лінії, переважно праворуч. Цей гравець здатний закривати всю брівку, а головне робити точні передачі. Згадайте бодай матчі Шахтаря у Лізі чемпіонів. Срна дуже багато часу в них проводить також у роботі на оборону.

– Згадайте, як проходили матчі з принциповим суперником Гайдука – командою Динамо (Загреб). Перевага була на вашому боці чи загребці вигравали частіше?

– Траплялося по-різному. Були і перемоги, і поразки. Це непередбачуване в Хорватії «дербі». Але, зрозуміло, коли хтось із команд грає вдома, вона автоматично стає фаворитом зустрічі.

– А чи є відчутна різниця між хорватом та македонцем? Я говорю, перш за все, про характер. Може бути хтось імпульсивніший, а хтось спокійніший?

– Відразу і не знайти принципових відмінностей. Раніше була Югославія, вона об’єднувала ці країни. Характером, темпераментом та менталітетом люди загалом схожі між собою. Іноді про нас кажуть, що ми не хочемо працювати на полі. Це не зовсім так. Швидше намагаємося брати талантом, а не просто рутинною роботою.

– Цікаво, за рахунок чого ж Балкани кують стільки талантів? Можливо, секрет у дитячому футболі, а може всьому «виною» погода, яка дозволяє грати практично цілий рік?

– У нас діти на вулиці цілими днями ганяють м’яч. У школах зараз організовано різноманітні секції. Я зараз живу у Бельгії. Тут займаються мої діти. Їм дають завдання – півгодинна пробіжка. А м’яча вони практично не бачать. І який із них тоді вийде футболіст? Головне – закінчити школу, і робота вже гарантовано. У нас же до спорту ставлення фанатичніше. Талант є скрізь: і в баскетболі, і в гандболі, і в тенісі.

– Як ви ставитеся до натуралізації футболістів, адже багато югославських футболістів почали виступати за збірні інших країн. За Україну грав Девіч, за бельгійців раніше виступав хорватський форвард Вебер.

– Девіч – чудовий футболіст. І не біда, що в нього не вийшло заграти у рідній збірній. Ви подивіться на склад: там грають футболісти із європейських грандів. Шансів пробитися дуже мало. Девіч до Металіста виступав у Волині. Давайте будемо відвертими: хто візьме до збірної з Волині, коли конкурент на його позицію – молодий гравець із Реала? Тому і він, і Вебер ухвалили правильне рішення.

Риболовля зі Скалою, донецьке освітлення

– Ви казали, що могли перейти до Вердера. А в яких ще закордонних клубах могли опинитися перед переходом до Шахтаря?

– Мій агент тоді пропонував на вибір чотири клуби. Це були німецький Кельн, бельгійський Гент, австрійський Штурм, і четвертим варіантом був Шахтар. Донецька команда серед цих варіантів приваблювала тим, що була найпрогресуючою командою. Шахтар кваліфікувався до групового етапу Ліги чемпіонів, це тоді приваблювало найбільше. Хотілося досягти з цією командою якнайбільшого. Це при тому, що Кельн, наприклад, пропонував вигідніші фінансові умови. Тож я тоді зробив вибір на користь прогресу, а не грошей.

– Треба ще врахувати, що у той період Шахтар в Україні платив далеко не найвищі зарплати. Пам’ятаю, був у них такий форвард, Штолцерс, і отримував 7 тисяч доларів на місяць. Ваша зарплата була приблизно такою самою?

– Конкретну суму не назву, але сума була більша за 7 тисяч. Коли я прийшов, найбільша зарплата в команді мав Агахова. Приблизно 15 тисяч доларів.

– Розкажіть про вашого тодішнього тренера Невіо Скалу. В Україні подейкували, що у роботі він був надто м’яким. Вам, з позиції футболіста, так не здалося?

– Відразу скажу: Скала – класний фахівець, справжній професіонал своєї справи. Я думаю, мало кому вдалося, як йому, за 6 місяців побудувати команду. А потім ще й стати із нею чемпіонами країни.

– А в особистому плані, яким запам’ятався Скала? Казали, він мав автомобіль Нива, а футболістів він запрошував готувати макарони…

– Запам’яталося, як Невіо запрошував гравців на рибалку. Біля бази було озеро і там усі, хто бажає, могли відпочити з вудкою разом із тренером.

– Від Донецька загалом які спогади залишилися?

– До Донецька я приїхав 2001 року. Перше, що відзначило — місто досить велике. Звісно, не все тоді було добре. Те ж вуличне освітлення залишало бажати кращого. Але після 2006 року, коли я вже пішов із Шахтаря, Донецьк почав стрімко перетворюватися. У порівнянні з тим, що було 2001-го, це просто два різні міста. Пізніше я кілька разів приїжджав до Донецька на семінар, і не переставав дивуватися цим метаморфозам.

– Вже на той час у Шахтарі з’явилася чудова тренувальна база. Ви більшу частину часу жили на базі чи все-таки у місті з родиною?

– Перші два місяці після переходу мешкав на базі. А потім уже постійно мешкав у місті.

– З ким найбільше спілкувалися у Шахтарі: з іноземцями чи були друзі і серед українців?

– Найближче спілкувався з Аліуце і нині покійним Ассаном Ндіайє. Серед українців — з Ателькіним та Тимощуком. Ассан запам’ятався класним спортсменом, чудовим хлопцем, який завжди жартував, здіймав настрій. Дуже шкода, що його не стало.

– Були в Шахтарі і ще два провідні легіонери — Окоронкво та Агахова. В Україні тоді багато сперечалися про їхній рівень – особливо про Айзека щодо оборонних дій, чи відповідає він європейському?

– Я думаю, що ці гравці були гідні такого звання, і не лише європейського, а й світового. Вони це довели іграми за збірну, зокрема, на чемпіонаті світу.

– Які спогади залишилися про Ріната Ахметова?

– Людина просто чудова. Іншого такого, беззавітно закоханого у футбол, я не зустрічав. Коли він приїжджав на базу, відчувалося, що до футболістів ставиться як батько. Рінат Леонідович переживав за все, що було пов’язане із Шахтарем. Не було й краплі байдужості до життя клубу.

Металург, Металіст, Пранделлі з Накатою

– Погравши трохи за Шахтар, ви набагато довше виступали за Металург. Чи були ще варіанти в нашій країні?

– Я назвав би харківський Металіст. Після виступу у донецькому Металургу я мав запрошення від харків’ян. А до самого Металурга потрапив так. Коли ще виступав у Шахтарі, до нас на базу часто приїжджав президент Металурга Олег Артушевич Мкртчян.

Очевидно, він звернув на мене увагу. І в один із таких днів він підійшов і запитав: «Ігоре, хочеш грати в Металурзі?» Я погодився. Хотілося піти із Шахтаря. У цій команді практично не виходив на поле. Тільки-но приїхав, одразу посадили на «банку». Мабуть, адаптація проходила тяжко, от і не грав.

– Металург не мав стільки вболівальників, як Шахтар. Наскільки це відчувалося, і чи важливий взагалі такий аспект для футболіста?

– Уболівальників справді було менше, але проблема ще полягала у стадіоні для Металурга. Коли я прийшов до команди, у передмісті (Макіївці чи Горлівці) якраз почали будувати новий стадіон. Мені здається, якби у Металурга та арена, глядачів збиралося мінімум по 10-15 тисяч.

– Чи були шанси у Металурга замахнутися на щось більше, ніж бронзові медалі?

– За Шахтаря, який стрімко прогресував, і Динамо, що постійно тримало марку, пробитися хоча б на друге місце і Металургу, і Металісту було дуже складно. Але й третє місце за таких потужних суперників для Металурга, мені здається, було схоже на чемпіонство.

– Той Металург запам’ятався великою кількістю добрих легіонерів. То була хороша робота селекціонерів, чи іноземці, які їхали до Донецька, чули про Шахтар?

– Думаю, і селекціонери не дарма їли свій хліб, і Шахтар уже добре себе зарекомендував. Але головне, що у Металургу були чудові умови, як фінансові, так і інфраструктура.

– Згадаймо єврокубкові виступи у складі Металурга. Особливо запам’яталися матчі з Пармою — дуже сильною командою на той момент. То були найкращі європейські ігри в історії Металурга?

– Матчі були приголомшливими. Досі пам’ятаю поіменно всіх, хто тоді виступав у Пармі. Муту, Наката, Каннаваро… І нам удалося гідно зіграти з цим суперником. У Металургу того сезону підібралася справді потужна команда.

– А якщо порівняти ту Парму з дортмундською Боруссією, якій поступився Шахтар, яка з команд була сильнішою?

– Однозначно сильнішою була італійська команда. Усі її футболісти постійно виступали за свої збірні, а тренер Чезаре Пранделлі пізніше очолював збірну Італії!

– Чому поїхали з України? Чи не було варіантів продовжити кар’єру в нашій країні?

– За контрактом я мав грати у Металурзі ще 6 місяців. У розмові з керівництвом клубу мені сказали, що шансів потрапити до складу у мене тепер буде небагато. Тому якщо знайду собі новий клуб, заперечувати не будуть. У Металурзі ж точилася перебудова, вливалася «свіжа кров». Усе це розпочалося із приходом Дмитра Селюка.

– Як на вашу думку, Металург виграв від роботи з цією людиною чи «бронза» вже була не тим досягненням, на якому розраховували в команді?

– Із плюсів його роботи можна відзначити, що він привів у команду футболістів високого класу. Один тільки Яя Туре чого вартий! Але чемпіоном Металург так і не став. Та й окрім Яя, решта футболістів мало чим себе проявила. Чи їм це потрібно було? У Металурзі їх усе влаштовувало. Умови контрактів були такі, які б ніколи не запропонували їхні колишні клуби.

– Який із тренерів за період виступу в Металурзі був, на вашу думку, найкращим? З ким працювалося найприємніше?

– Важко сказати однозначно. Виділю, мабуть, Семена Альтмана та Олександра Севідова.

– В Україні були шоковані після прочитання біографії голландських наставників Металурга. Фреш до цього тренував лише юніорів, а Каанен за колишнім фахом так і зовсім торговець автомобілями. У роботі це виявлялося?

– Працювати з ними було цікаво. Кожен із голландців знав і розумів футбол. Про це можна говорити однозначно.

Серебренников і Ящук

– Хто був ініціатором вашого переїзду до Ізраїлю?

– Завдяки агенту швидко знайшли команду, підписали контракт. Звісно, в Ізраїлі інший рівень футболу, ніж був у Металурзі. Я там був лише кілька місяців, а потім перейшов до Бельгії.

– Ваша команда – Хапоель (Петах-Тіква) – фінішувала тоді п’ятою. А хто з команд на той час диктував моду в Ізраїлі?

– Однозначно – Маккабі (Хайфа). У її складі тоді виблискував Джованні Россі. Загалом легіонери були не такі яскраві, як в Україні. Навряд чи вони сподобалися б українським клубам.

– Багато українських футболістів, які грали в Ізраїлі, так чи інакше стикалися з фінансовими проблемами. У вас нічого такого не виникало?

– Мене такі негаразди на щастя минули. Був контракт на 6 місяців плюс 2 роки. Виплатили все, що потрібно. Виїхав зі спокійною душею.

– Чому вибрали саме Серкль Брюгге? Скромна команда зі скромним бюджетом. Пріоритетним став саме переїзд до Бельгії?

– Ця команда мала конкретну пропозицію. Вони давали контракт три роки. Все це робив заради сім’ї, заради дітей.

Ігор Гюзелов

– Чи застали в команді Серебренникова?

– Він спочатку був у Брюгге, а потім перейшов у Серкль Брюгге. Грали разом 4 роки. Пізніше до команди прийшов і Ящук. Обидва великі професіонали, відмінні хлопці. До речі, Серебренников тренував бельгійський клуб Руселаре – це велике досягнення, як для легіонера, заслужити таку повагу у Бельгії, щоб очолити місцевий клуб. Хтозна, може, ще попрацюємо з ним разом.

– А чи правда, що Серкль Брюгге на той час мав найменший бюджет у лізі?

– Коли я перейшов, бюджет клубу мав лише 6 мільйонів. Він справді був найменшим серед решти команд. При цьому у Серкль Брюгге вчасно виплачувалася зарплата. Команда, незважаючи на скромні можливості, досягала добрих результатів. Четверте місце у чемпіонаті доходило до півфіналу Кубка Бельгії. Склад, щоправда, формувався наполовину зі своїх вихованців.

– Чи є за такого принципу роботи якесь майбутнє у команди?

– Ще кілька років тому мені стало зрозуміло, що підхід до розвитку клубу треба неодмінно міняти. Бюджет також потребує збільшення.

– Бельгія як країна подобається?

– Країна чудова. Вже отримав бельгійське громадянство.

– Як вам далося рішення повісити бутси на цвях, і що привело до цього?

– Головна причина – травми. Мені оперували обидва меніски, траплявся і перелом ноги. Та й мотивація вже була не та. Повертатися у 35 років після травми виявилося тяжко. Після цього я сказав: все, дякую, далі вже не можу. А одразу після закінчення кар’єри пішов навчатися на тренерські курси.

– Багато бізнесменів, незважаючи на очевидно скромний рівень бельгійського чемпіонату, вважають його перспективним, і кажуть, що він має майбутнє…

– Живий приклад – Серкль, який у своїй історії тричі був чемпіоном. Багато команд мають потенціал. Це стосується й України. Потрібно лише його розкрити, розвиватися, рости.

Ігор Гюзелов

– Згадаймо ваші 6 років у складі збірної Македонії. Який матч виявився найпам’ятнішим?

– Це був дебютний для мене матч – проти Південної Кореї. Мені тоді вдалося забити гол у ворота майбутніх учасників чемпіонату світу.

– Наскільки мені відомо, у збірній Македонії грають як македонці, так і етнічні албанці. Як вдається підтримувати хороший мікроклімат у команді?

– Це ж спорт. Політика тут не відіграє жодної ролі. Хлопці виступають пліч-о-пліч, і думають тільки про футбол.

– А як ви оцінюєте рівень македонської збірної на фоні решти національних команд колишньої Югославії?

– Наведу такий приклад. Коли 1993 року сформувалася збірна Македонії, їй тоді вдалося розгромити Словенію з рахунком 4:1. У словенців на той час практично нічого не було. Потім уже Словенія разом із іншими збірними стала відчутно прогресувати. Зрозуміло, Хорватія і Сербія сильніші за македонську збірну.

– Але водночас багато македонських футболістів досягли успіху за кордоном на клубному рівні. Отже, македонський футбол має майбутнє?

– Майбутнє є однозначно. Якщо ж повернутися до збірної Македонії, то її головна проблема на сьогодні — навчитися грати із більш слабкими суперниками. І не допускати таких казусів, як стався у матчі з Андоррою.

– У чемпіонаті України грало не так багато македонців. На згадку приходять Богатінов, Грнчаров. Чому так мало?

– Причина у тому, що рівень чемпіонату України зріс. Чого не скажеш про македонських футболістів, які виступають у місцевому чемпіонаті. Рівень багатьох із них не дотягує до того, що був раніше.

– Я бачу, що ви добре знаєте український футбол. У майбутньому плануєте й у нас попрацювати?

– Чому б і ні? Я й сам не відмовився б від такої можливості. Мова я знаю, знайомий і з менталітетом гравців, і з чемпіонатом.

– Кілька слів про вашу родину. Майбутні футболісти у вас випадково не підростають?

– Старший син займається тут у Бельгії футболом. До речі, грає на тій самій позиції, що й тато — лівого захисника. Сам на нього не давлю. Тренується тричі на тиждень. Хоче їхати на тренування – їде, не хоче – це його рішення, я не заперечую.